* * *
Самотнiй та хмiльний, я згадував минуле.
Переливавсь печалями трунок.
У небi безлiч гаснучих зiрок
Кричали спалахом та в безвiстi тонули.
О, скiльки тих свiтiв,
таких до свiтла чулих,
Зникає назавжди. Нескiнчений рядок
Нiхто не прочита. I безмiри думок
Намарне розцвiли, намарне i заснули.
А так воно i є, якщо не мати Бога.
Ми комашня тодi, що впiзнає лiхтар
В останню мить, коли уже нiчого,
Крiм смертi, що безглузда, як життя.
I я тодi душi своїй не цар,
Iз правдою не мириться буття.
***
© Сергій Гольдін. Всі права застережені.