Батькові сльози
Осінній сад у сумовитій прозі,
І хворий батько вийшов на поріг.
Останній раз прощались на дорозі,
І вперше сльози сипались до ніг.
Заплакав батько. Прогриміли грози.
Неначе йшли навіки в небуття.
Гіркі, немов полин, у батька сльози,
Вони збирались все його життя.
Я ще не знав, що він зібравсь в дорогу,
Я ще не знав, що залишає нас.
Що сльози ці, немов пересторогу,
В сумне прощання вилив він нараз.
Помер наш батько, і душа тремтіла,
Душили сльози, бігли ми з доріг.
А у світлиці бездиханне тіло…
Світило сонце, випав перший сніг.
І чи журилась його Україна,
Бо не дзвонили дзвони навкруги?
Ховали вчителя, простого її сина,
Що так любив її. Мовчали береги.
Мовчали береги, мовчало поле,
Мовчали вишні, яблуні і дім.
Кричала мати. Доле, доле!
Невже минає все на світі цім?
***
© Володимир Гдаль. Всі права застережені.