* * *
Не крий обличчя, Боже, о не крий!
Дозволь повірить, не переч, не варто.
Так хочу збутись сумнівів, старий,
показую на присмерк ока — жартом.
Не плач за мною, Діво, не тужи,
бо ще товчу в ці двері кулаками,
бо прагну ще і чую крик — “Біжи!",
і ділюся на страху кволі грами…
Не вий так тяжко, пісне, ти ж не раб,
ти лиш криниця, сповнена рікою
смутних життів моїх дідів й прабаб,
о не жалкуй так палко за собою —
пустіть до танцю, понасипте слів!..
Ні народитися не можу, ні померти
не здужаю. Який суддя посмів
живу чи мертву — байдуже — роздерти?
Повір, о пастко, в мене, може й я
підгляну світ тоді хоч у щілину
і пронесу за мить святе ім’я
твоє у спадок долі, як провину,
крізь сонце пекла сліпо навмання,
з глибин пітьми аж до сіяння неба…
Чом плентаюся десь… немов не я…
хоч можу, певно, стати поруч себе.
***
© Галина Гевків. Всі права застережені.