Галина ГЕВКІВ

ЕКЗЕРСИСИ NEGATIO

Ю. К.

Незграбне море розчісує кроки,
ламає гребінь об коліно, кричить.
Хвилі потріскують
на маслах нічної тиші.
Недоєні пелікани збирають раду,
розтягують небо на латки.
Пастушки танцюють при ватрі на спомин.
Іскрові телеграми світилам
захисні сіті не спинять.
Хто збиратиме сіно опісля?..
Збуджене каміння пеститься у попелі,
воно ніколи не мріяло пізнати пристрасть.
Найдивніша колискова
вибігає панною з глибин,
нападає ворогом, скавчить беззахисно,
голубить, присипляє,
оживляє й оживає сама звіром невпізнаним.
Дитя на таці не опирається —
тягне ручки до чорного дзеркала, сміється.

Приляже втомлений спочити сонно,
він корчився так довго…
Голова опущена на груди, —
то всього лиш майстер
стинає хвости,
які колись уміли говорити.
То білий місяць визирає душу,
ту, що одна на двох
і нагодує ночі своїм насінням.
Чуже око впокореного часу
визирає безглуздо з морської криниці:
чи не відбере милосердний режисер
епізодичної неучасті у немічности?..
Море зродило небачену істоту,
що істини обидві випльовує одна по одній,
що крила її по землі волочаться,
а кігті не можуть розплутати вузол,
який на шиї залишає знак глибокий.

Срібло…
Срібло залізних ґрат,
воно розсипалось на порох…
Добре, що це не пісок,
бо злилося б срібло з піском
і не було б його більше,
срібла,
срібла залізних ґрат…
і від них — це як шлях…

Море — то червона рідина неба,
яка стікає по його руках
із потрісканих судин додолу…
І вічно кипить та рідина,
бо земля
не приймає її проклятої в себе.
Ступні вода вилизує,
струм по тілу вовтузиться,
будує міст високий, міст через відчай.
Кров морська
прагне злитися з кров’ю людською,
потрапити із плоттю в ґрунт
і розчинити свої солі у святих печерах.
Вона хоче подарувати своїм нащадкам
спокій і смертність…

Недостойно проміняти свідомість
на шум води,
але достойно процідити крізь себе біль моря.
Це є добро, вкинуте у прірву,
бо вода не здатна на пам’ять.
Вона знає лишень, що була колись юна
і бігала по світлицях боса, щаслива.
Чому її вигнали, вона не знає,
зате вже добре вивчила безпорадну злість,
що на розкуйовдженому лоні піни гойдається.

В гарячому молоці парує зоря.
Якщо йти до неї навпростець,
світанок зустрінеш кращою,
народившись кілька разів для кохання.
Алюмінієвий блиск
надає водоростям чарівної штучности.
Великі світлі очі темніють щоразу,
коли помирають,
зникають щоразу,
коли з морем ведеться розмова
про сонце, що повинно постаріти знову.
О світе широкий,
до твоєї безмежности дай розширитися,
розірви на клапті розум у бажанні
навіки залишитися одним палим демоном.
Тремтиш…
То лиш повітря міцніше обіймає подих —
так я тебе до розкопаного серця притулю,
впевнено введу у теплий спокій,
утримуючи плечі твої втомлені.
Вперше пронизує мій страх свята відчуженість,
стаєш творцем.

Земля за впертість платить виразками,
наростами скелястими,
що імена суддів ховають під спідницями.
Велетенська тінь наступає потроху,
їсть шматок небесного скла,
втішає гілляки грубими ласками.
Коли потріскане життя ліниво
скочується із прозорої безодні,
вони хвилюються…
Кожне волокно передчуває зміну,
коріння міцно тримається за камінь,
дихає важко.
Коли птаство з останнім поглядом красуні
навмисно зраджує неживих,
вони клянуться ожити,
клянуться перед тим померти.

Вітер розносить сіль,
як звістку про війну.
Солдати ніколи не знали подібної зброї.
Власний вітер дбає, як мати,
власний вітер вважає себе мужем,
стелить постіль.
Сіль на стегнах,
сіль у повітрі,
вона завжди там,
її дивний аромат, її гарний смак.
Світ пропахся і наситився…

Вигнанець неба,
ангелами зацькований,
на землі приречений,
в землю таки не ввійде.
Так розповів мудрий ящур.

Пророцтво каже,
що спасителем буде жінка.
Вона спокусить небо
і почнеться битва за совість.
Вода шукає обрану, готує напої,
в’яже товсті килими, варить зілля.
Наснилось жінці море, яке щодня бачила.
Відкрити очі без моря не змогла —
стали порожніми.
Було те море сиве,
благало про пожертву.
Наснилося ще місто, яке випило море,
яке впало навколішки у мольбі,
з рота текла сивина неприйнята.
Жінка втекла з теплого дому,
але спасителем обрали не її.
Вода не відчула жалю,
подарувала жінці вічність.
Тепер блукає морем сива хвиля,
хоче залити землю, шукає входу.
Блукає містом сива діва,
що все п’є ту воду, та ніяк не згадає
свого імені.

Вода шукала покаяння,
вода наповнила все, стала каменем.
Великі мідні очі відкрили смак ніжности.
Двобій закінчився перемогою,
серце не пручалось.
По місячній стежці неквапом
йшли вітер і душа.
Чи була вона обраною, вода не знала,
але вперше відчула тишу і спокій,
немов її сотворили ще раз,
вільною.

Небо обіцяло розстріл…
Позазирало під воду —
та й заспокоїлось.
Чорна вода посміхнулася владно,
той усміх видався рідним.

Свіжа кров текла згори,
заливаючи срібло, яке злилося з піском
і таким схожим на нього стало,
цілюще срібло залізних ґрат.
Вода, здавалося,
молилась до ранкового проміння,
ридала, як дитина.
Дріт обмотав усе,
заржавілий сталевий дріт
з алюмінієвим відблиском,
То її волосся, чи воно таке ж…
Спокій обірветься,
небо подарує розстріл,
сива хвиля заллє місто, а воно
нарешті вип’є її до краплі.
Лиш вічно кипітиме та червона рідина…
Земля не прийме її, проклятої, в себе.

***