Галина ГЕВКІВ

* * *

Пробач,
мій дурню,
зараз виголошу тобі вирок.

Ти сам все прекрасно знаєш,
краще за мене усвідомлюєш,
що ніколи тебе не було…

Залишу тебе в кімнаті,
наче старого пошарпаного капелюха,
там, на холодному паркеті,
і ніхто того капелюха не знайде,
бо нема його там…

Ще пам’ятаю, що бачила,
співчувала йому,
але що ж?..
старезний подертий капелюх,
ні до чого не придатний,
може комусь потрібний,
але не мені..

Знаєш, без химерного покриття
краще видно небо,
ліпше бачу правду,
не хочу більше знати тебе,
якого нема
й, зрештою, ніколи не було…

І вдихну свіжого повітря,
насиченого жорсткою реальністю,
якої тобі ніколи не збагнути…
І пишу зараз зовсім не тобі,
ти ж пам’ятаєш,
що не існуєш…
Собі,
собі скажу спасибі
за той задумливо-глибокий вдих,
( і не тільки собі )
але не тобі…

Ти не заслужив на участь в цьому світі.
Хотіла тебе кудись втиснути,
сама вже не знаю навіщо.
Просто виставлю тебе за двері,
з якими маєш спільну долю:
вас банально нема…
Так нескладно і так довго.

Прошу в тебе вибачення,
мій дурню,
бо сама тебе до тієї дурости довела,
бо власноруч тебе в собі розчарувала,
бо мені завдячуєш чітким усвідомленням
власного неіснування…

Ти хотів мене,
мій дурню, надурити,
переконати, ніби ти не розумієш,
не вдалося…
Я таки вийду з кімнати,
і навіть миті тобі не залишу,
бо не вартий ти її,
бо не дарують часу тому, кого нема…

Ти, певна,
сам все розумієш…
попри те,
що ніколи тебе не було.

***