Павло ГІРНИК

* * *

Самотію душею, яка не була молодою,
І заплющую очі, і знов проступають з пітьми
Потойбічна ріка, де відлуння пливе за водою,
І туман, од якого

легенько щемить під грудьми,

Наче знову живу — і не можу облич пригадати,
Наче знову прийшов — і стомився

              од вічних оман…

І гукає мене із туману усміхнений тато.
І заплакана мати за батьком гукає в туман.

Перелітна душе, хто в дорозі тебе підночує,
Коли якось вночі назавжди

  полетиш навмання?

…І кричу навздогін, але батько вдає, що не чує.
Пориваюся йти, але мати мене зупиня.

Світе мій чорнобілий, пекучий

          і немилосердний,

Як я вірив побожно у слово твоє золоте!
…У криваву ріллю загортаються зорі і зерна,
Вже і поля нема, а каміння росте і росте…

***

© Павло Гірник. Всі права застережені.