Павло ГІРНИК

СПАДЩИНА
(поема-цикл)

2. ДОСИТЬ З МЕНЕ І МЕРТВОГО СЛОВА…
/монологи/

ВИБІР

Катерино, на прощу?

  А вже і пора.

З каламуті гудуть віщі дзвони Софії.
Стань і слухай, як молиться з неба сестра,
Вічна покритка —

    діва Марія.

Тільки сива печаль і ясна сивина.
Тільки очі, не випиті злиднями тими,
Що нагострять косу, коли шаблі чортма,
І терпляче обкосять усю Україну.

Катерино, матусю!

Холодні вуста

Перетерпли від слів,

  недоказаних Вами.

Ясенову бандуру Ваш син пригорта
І клекочуть баси над всіма голосами!

Поминайте.

  Минайте!

Хоч крихту вогню

Серед ночі роздмухаєш,

   змучений сину!

І кому вже гукну? І кого зупиню?
Вже за Вами іду, Катерино…

…Так погано. Чи здужу хворобу таку?
Відкіля оці думи? Кому я їх винен!
Чи Панько, що читає поему в кутку,
Чи жебрак, що кричить

  і кричить за дверима,

Нагадали своє?

   Чи таки самота

Зворухне папірець — і навіється дума?
І мовчання лихе, і розмова проста,
І ніде не подітись від туги і суму…

— Побалакаймо, друже!

    Щось душно мені…

— Що балакать? —

подався Куліш до Тараса —

Ти потопиш колись Україну в огні…
Як одного отямиш — зведеш півтораста, —

Захлинеться народ не у панській крові —
У своїй…

  — А до того в гною не потоне?!

— Не кричи ж бо, тихіше…

   Бо й стіни живі.

Тут добряча тобі від людей охорона.

Заслужив!

    Чи надумався, може, на те,

Що пророком постав перед сірими нами?
Бачиш, діло тут вельми сумне і просте —
Ще без ліку тарасів гниє під панами.

Що народ?

Темнота. Гуртувати своїх

Серед панства. Освічених. Поки є сила,
Берегтися, чекати… А то і на сміх
Не устигнеш зробить для великого діла.

Тій сіромі одне — хліб і чарку в обід.
І мовчатиме, чуєш? А ти — самопаски…
— Не сподобився ждати, ходити в обхід,
Бо і ситий,

і п’яний вже з панської ласки!

Кажеш — панство? Оглянься! Освіта яка?
Почепить панталони

    і цвенькати басом?

Чи поплакать над матір’ю… за мідяка?
Ті — усе продадуть.

Ще ж і вискубуть ласо

Твою муку і гнів до одного рядка.
Вибиратимуть з книг твої очі похмурі.
Та й коли вони виростуть із гопака
На словах, у театрі і в літературі?!

"Говори-говори, — собі думав Куліш. —
Що пожнеш ти колись

 із намріяних марев?

Але ж сили шкода!

    А що зробиш, коли ж

Тут нічого не вдіє і сам Костомаров?

Покричить, пообвикне — згадає мене.
Ця мужицька упертість чудна

        і минуща.

Що — уб’є він царя?

  Що — панів прожене?

Чи не стануть до влади підліші і дужчій

Вже спеклася душа

на роз’ятрений струп.

Україна постогнує в зболених грудях.
Знову світ — до сокири?

Та ще обітру

З нього вдачу бунтарську —

      і з нами добуде,

І нічого ж не тямить! Чого він шука?
Гайдамаків немає — і то слава Богу!"
…А сказав:

— Бідний друже!

      Невже з кріпака

Ти ніколи не виб’єшся духом убогим?

— Ой Паньку!

 Тебе справді вогонь обмина,

Що у жилах гуде, як гроза, а не мжичка.
От і видно, що правда у нас не одна:
В тебе — панна, у мене — мужичка.

— Навіжений! Отямся!

Чи ти не здурів?!

Я життя покладу на вівтар України!
Я…

  — Подайте! — гукнули в дворі.

І загрюкали двері:

  — За Божого Сина!

— Вже піду, — затремтіли вуста Куліша.
Одягнувся, вклонився — і мови не стало.
Вийшов сам. І гатила на сполох душа.
І подав мідяка, бо в самого замало.

…Катерино, на прощу?

  Чого нам туди?

Не почуєм за гроші правдивого слова.
Краще борщ буряковий і хліб з лободи,
Як смердітиме в хаті душа часникова.

Що ти кляв,

  що торочив, обачний Паньку?

Що іду, що веду по розбитій дорозі?
Що й тебе, моя пісне, даю жебраку,
Що сидить і кричить

  на ослизлім порозі?

І що погляд лукавий, масний та чіпкий
Вже сьогодні нестиме на пильнії очі,
Що подав "Кобзаря" отакий і такий
І сказав жебраку:

"Продаси, коли схочеш!"

Вже оцей Петербург до хвороби обрид.
І куди його йти? Підкажи-но, пороже!
Є і воля, і слава, і чарка в обід,
І всевидяще око. Шкода, що не Боже.

Душно…

 Певно, уже на порі

Потихеньку ладнать рушники і калину.
Помоліться за мене отам… угорі…
Не Марія, а Ви, Катерино…

***

© Павло Гірник. Всі права застережені.