СПАДЩИНА
(поема-цикл)
2. ДОСИТЬ З МЕНЕ І МЕРТВОГО СЛОВА…
/монологи/
В ДОРОЗІ
Де ти моє закохання,
роздмуханий цвіте?
Не старцюй побіля мене,
як маєш летіти.
Не займай мого серденька у лихій годині.
Голоситимуть за мною вітри на чужині
Не хапайся за сорочку, як злидні у хаті.
Не судилося з тобою віку доживати.
Не судилось і побачить, мій світе, мій раю…
Коли трудно говорити, подумки співаю:
Темна ніченька надворі,
Як дівчина мила.
Ой чи я не сіяв зорі,
Що ти покосила?
Попадали в синє море,
Як дощ на озерце.
Болить мені щовечора
За тобою серце.
Ще й веселка перевисла
На твої ворота…
Чом вродилася, як пісня,
Мені на сухоту?
Чом судилось посивіти
Коло твого дому?
Заспіваєш на цім світі —
Почую на тому…
…Вибачайте, товариство,
на останнім слові.
Сліпну, глухну, помираю,
тільки бачу знову,
Як у лютії завії, у морози білі
Йдуть і вишня, і калина,
й верба до могили.
Через гори, через доли, через перепони
Йдуть до мене і співають,
аж серце холоне…
Вишня
Заступила чорна хмара зеленеє поле.
Чи я тебе ще побачу, захмарний соколе?
Удосвіта зажурюся, ввечері заболю.
Чи я тебе ще побачу, козаче-соболю?
Твої сльози позбираю, тугу передужу.
Чи я тебе ще побачу, несуджений друже?
Верба
— Ой у лузі під горою цвіте купина.
Не питай мене, козаче, чого я смутна.
Не смутна я, козаченьку, очам не повір.
Заірже твій кониченько — буде поговір.
— З’їздив коників до тебе не два і не три.
В тебе лебеді у хаті, а в мене — вітри.
— То іди собі з вітрами, ще й коня займи.
Забарився ти, козаче, під цими дверми.
Та й поїхав долиною козак на війну.
— Відлітайте, лебедоньки,
за ним в чужину.
Відлітайте з мого двору у далекий світ,
Від ворожої шабельки крилом затуліть.
А як вернеться з дороги, підведе коня,
Не скажіть йому ніколи, чи плакала я…
Калина
Горенько моє веселе,
Одчайний козаче!
Проведу тебе за села
І вже не заплачу.
Проведу тебе за гори,
За доли і море,
Вертатиму через горе,
Через поговори.
Чом не перетужиш нічку
Укупі зі мною?
Чом сопілоньку, як свічку,
Тримаєш рукою?
Стали дружки…
Як на лихо,
Боярин спіткнувся.
Чом ти коником поїхав,
А в пісні вернувся?
…А вже до них уставати не матиму сили.
Стали в хаті край порогу і заголосили.
Вишенько моя смутная,
не журися нишком,
Поможи мені устати із клятого ліжка,
Підставляйте свої плечі,
вербо і калино, —
Помиратиму в дорозі
до тебе,
Вкраїно…
***
© Павло Гірник. Всі права застережені.