Павло ГІРНИК

СПАДЩИНА
(поема-цикл)

2. ДОСИТЬ З МЕНЕ І МЕРТВОГО СЛОВА…
/монологи/

В ДОРОЗІ

Де ти моє закохання,

   роздмуханий цвіте?

Не старцюй побіля мене,

як маєш летіти.

Не займай мого серденька у лихій годині.
Голоситимуть за мною вітри на чужині

Не хапайся за сорочку, як злидні у хаті.
Не судилося з тобою віку доживати.

Не судилось і побачить, мій світе, мій раю…
Коли трудно говорити, подумки співаю:

Темна ніченька надворі,
Як дівчина мила.
Ой чи я не сіяв зорі,
Що ти покосила?

Попадали в синє море,
Як дощ на озерце.
Болить мені щовечора
За тобою серце.

Ще й веселка перевисла
На твої ворота…
Чом вродилася, як пісня,
Мені на сухоту?

Чом судилось посивіти
Коло твого дому?
Заспіваєш на цім світі —
Почую на тому…

…Вибачайте, товариство,
на останнім слові.
Сліпну, глухну, помираю,
тільки бачу знову,

Як у лютії завії, у морози білі
Йдуть і вишня, і калина,

   й верба до могили.

Через гори, через доли, через перепони
Йдуть до мене і співають,

 аж серце холоне…

Вишня

Заступила чорна хмара зеленеє поле.
Чи я тебе ще побачу, захмарний соколе?

Удосвіта зажурюся, ввечері заболю.
Чи я тебе ще побачу, козаче-соболю?

Твої сльози позбираю, тугу передужу.
Чи я тебе ще побачу, несуджений друже?

Верба

— Ой у лузі під горою цвіте купина.
Не питай мене, козаче, чого я смутна.

Не смутна я, козаченьку, очам не повір.
Заірже твій кониченько — буде поговір.

— З’їздив коників до тебе не два і не три.
В тебе лебеді у хаті, а в мене — вітри.

— То іди собі з вітрами, ще й коня займи.
Забарився ти, козаче, під цими дверми.

Та й поїхав долиною козак на війну.
— Відлітайте, лебедоньки,

   за ним в чужину.

Відлітайте з мого двору у далекий світ,
Від ворожої шабельки крилом затуліть.

А як вернеться з дороги, підведе коня,
Не скажіть йому ніколи, чи плакала я…

Калина

Горенько моє веселе,
Одчайний козаче!
Проведу тебе за села
І вже не заплачу.

Проведу тебе за гори,
За доли і море,
Вертатиму через горе,
Через поговори.

Чом не перетужиш нічку
Укупі зі мною?
Чом сопілоньку, як свічку,
Тримаєш рукою?

Стали дружки…

   Як на лихо,

Боярин спіткнувся.
Чом ти коником поїхав,
А в пісні вернувся?

…А вже до них уставати не матиму сили.
Стали в хаті край порогу і заголосили.

Вишенько моя смутная,

  не журися нишком,

Поможи мені устати із клятого ліжка,

Підставляйте свої плечі,

   вербо і калино, —

Помиратиму в дорозі

    до тебе,

        Вкраїно…

***

© Павло Гірник. Всі права застережені.