СПАДЩИНА
(поема-цикл)
3. РОКУ БОЖОГО 1987
Перед громом всесвітнім,
який наказали не чути,
Перед болем і Богом,
яких ми забули давно,
Не питаю нікого, чи будем живі,
щоб забути,
А питаю і знову питаю: чого мовчимо?
Та невже ми на те загатили
півнеба вогнями,
Щоб із крові дітей
зачалася остання з доріг,
Де б народ, наче старець,
латавсь під чужими тинами
І ховав, як проказу, усе,
що любив і беріг?
Сатаніє свобода,
болото прочавлює груди,
Захлинаються кров’ю пісні,
голоси,
імена…
Упаде на нас кара,
страшніша від Божого Суду,
І не буде — нема! — України —
сама чужина.
Не живою водою —
своєю землею затрусиш
Незагоєні рани, яких не лічив на війні.
Хай плюватимуть в серце
всевладні вгодовані душі,
Хай вийматимуть очі
безкарні,
лукаві,
дурні,
Хай ти все розгубив
непростимого чорного літа,
Хай непрохані думи допалять тебе
в самоті,
Але мусиш на світі так чесно
й запекло прожити,
Наче кинути шапку землі на могили святі.
Товариство! Громадо!
Отямся у цій колотнечі,
Бо як пам’ять покине
і сила задурно стече,
То зіпреться на костур
завзяття твоє молодече
І жебрацьку гармошку
почепиш собі на плече!
/1980-1993/
© Павло Гірник. Всі права застережені.