* * *
Не скресає життя, а пороги ростуть під водою
І підважує кригу студене плече течії.
Ще маленька земля
від розмов
не розпукла надвоє,
Ще ми скуті в одне,
ще усі береги — нічиї.
Ще сама гіркота одягає сорочку святкову,
Ще летять наді мною сніги із її рукава,
Ще роздмухана пісня себе забуває по слову —
І ніщо вже не гоїть, ніщо не минає — трива.
Чуєш, —
навіть душа відлітає у вирій помалу
І торішня трава нахиляє списи молоді.
Ось і ми, побратиме, свої голоси проспівали.
Затягається льодом останній душник на воді.
Забуваються сни, у шухляду збуваються вірші,
Непомітно — крізь пальці — збігають і дні, і літа.
Не кривдуй ні на кого,
як серце холоне від тиші
І обірвана мова до крові спікає вуста…
***
© Павло Гірник. Всі права застережені.