ДУМА ПРО ПАМ’ЯТЬ
Гей, крикнули козаченьки:— До гаю, до гаю!
Налітають воріженьки, як орли до паю.
— Гей, як мені, пани-браття, утікать до гаю?
А кому ж я рідну землю залишати маю?
(Народна пісня)
I. Заспів
Валерію Герасимчуку
Не журися, брате!
Промина
Не останнє літо, не останнє.
Ми ще заспіваєм про кохання
І про твого сивого коня,
Про передчуття, що серце крає,
І про ту дорогу, що одна…
Не журися, брате!
Промина
Тільки голос —
пісня не минає.
Ти одужуй, чуєш?
Бо коли
Є слова, що гоять наболіле, —
Тільки в пісні, що встає з могили,
Як по нас вже й чарку налили.
…Вчилися писати, шикувати,
Вимовляти завчені слова…
Те село, що зветься Пляшева,
Є одне на світі. Нас — багато.
Там не хтось, а попіл з висоти,
Журавлі на церкві-домовині
Запитають, як нам жити нині,
Щоб в собі душі не проклясти?
Не зректися пам’яті і болю,
Не набить на серці мозолі?..
Досі на холонучій землі
Сієм швидко. Думаєм — поволі.
Може, й справді горе — не біда
І слухняний — завжди розумніший?
Чесний хліб з роками не черствіший.
Пам’ять і болить, і сповіда.
Що я можу?
Господи, ну що?
Кам’янець, Меджибіж, Антоніни,
Трахтемирів — слава України! —
Западають в землю заніщо.
Море гатим, в космосі живем,
Об іржаві гільзи рвемо коси —
Все єдине в часі.
Може, досить
Галасливих схвалень і поем,
Слів гарячих на ослизлих мурах
Про славетні подвиги, про час?..
Рятувати треба не минуле, —
Нас потрібно рятувати, нас,
Душі наші!
Брате мій, одужуй,
Нам з тобою рано до землі.
Хай там пащекують, що ми злі,
Тільки ж не байдужі. Не байдужі!
Не забули слова Бунтаря,
Бо не з ласки царської родини
Знали, що живуть на Україні
Малороси, —
тільки з «Кобзаря»,
З тої пісні, що спиняла мажі,
З думи, що водила у Сибір!
Нам лише майбутнє чесно скаже,
Чи не вбили пам’ять у собі,
Чи живем, мудріючи з роками,
І, таки лишаючись людьми,
Ворога частуєм кулаками,
Матір затуляємо — крильми.
Пляшева, колиско мого болю!
Чуємось народом — не юрбою!
Перед цими жовтими кістьми.
***
© Павло Гірник. Всі права застережені.