Павло ГІРНИК

ДУМА ПРО ПАМ’ЯТЬ

III. Іван Сірко, полковник Зміївський,
кошовий отаман Війська Запорізького

Ой як крикне наш отаман та й до козаченьків:
— Не журіться, запорожці, друзі молоденькі!
Ой годі ж вам турбуватися, годі, пани-брати!
А беріте в руки списи, рушайте гармати!

(Пісня про Сірка)

Оце й усе…

Тоненький лід на голосі.

Осінній вітер віє по душі.
По сірому потрісканому сволоці
В холодну хату точаться дощі.

Оце й усе, що сталось року божого.
В забуту пісню вбгалося життя.
Полковнику!

Невже для подорожнього

Остання втіха — вічне забуття?

Полковнику!

Вже й шкіра стала сивою,

Глибока тінь сіріє на чолі.
Але невже ти розкидався силою
І набивав у битвах мозолі,

Низав на спис потилиці опасисті
І батогом хрестив лоби дурні,
Аби на старість нудитись на пасіці
І бавитись у спокій день при дні?

…Мовчить Сірко. Затято вус посмикує.
Посунув шаблю трохи на живіт.
Підкинув дров—хай куряться. Осикові.
І як вгадати, що йому болить?

А не вгадаєш, то ніхто не виправить—
Замулились події і літа.
А нам байдуже.

Знаємо, що Дмитрович

І що султану написав листа —

І годі…

Браття, ростемо каліками

Та ще й радієм з того, що такі!
Мовчить Сірко. Затято вус посмикує.
І що йому порожні балачки?

Він шляхту бив і повставав у Змієві,
Пустив під лід пів кримської орди,
Пройшов Сибір…

Він жив, як ми не вміємо, —

На повний голос! У такій біді!

А решта що? Невже коліна сповзала
І вільні душі зчовгала до меж,
На правду поки дочекалась дозволу —
Нехай дрібну, обскубану, але ж…

Полковнику!

Потни-но лід на голосі!

Летять у ніч безжальну і глуху
Лапаті іскри, купані у поросі
Холодного Чумацького Шляху.

Згадай усе. Мовчанням не зарадити.
Згадай, згадай!

Покотиться зоря

По небосхилу пам’яті,

бо й зрадами

Колись втішали гетьмани царя. ^*

Згадай і Крим, і Січ, і того коника,
Що у бою не зрадив, далебі,
І хитрого полтавського полковника,
Жученка, ненависного тобі,

І Дике поле, і плачі невольничі,
І думи при похідному вогні,
І полохливі очі Самойловича,
І гомін у козацькім курені…

Такі літа минули!

Гідні подиву.

А ми лише скраєчку побули.
Про всі походи, зради або подвиги
Кому було писати і коли?

Лишилися легенди —

не рукописи.

Пісні і думи, спогади й казки.
І три козацькі правлені літописи,
З яких і досі губим сторінки.

***

___________________________________
^* 19 квітня 1672 р. Федір Жученко, особистий ворог Сірка, несподівано напав на нього, закував у залізо і відправив у Батурин. Самойлович, Домонтович і Забіла негайно сповістили про це царя, який наказав заслати Сірка в Тобольск.