Павло ГІРНИК

ДУМА ПРО ПАМ’ЯТЬ

IV. Слово про незабутнє

«Перед громом всесвітнім, який наказали не чути,
перед болем і богом, яких ви забули давно,
не питаю нікого, чи будем живі, щоб забути,
а питаю і знову питаю: чого мовчимо?!
Та невже ми на те загатили півнеба вогнями,
щоб із крові дітей зачалася остання з доріг,
де б народ, наче старець, латавсь

під чужими тинами

і ховав, як проказу, усе, що любив і беріг?!
За які копійки ми відпродали

батьківську хату,

де згасає поволі — по слову! —

наш вільний вогонь?

Вже сьогодні немає нікого,

хто б мав рятувати.

Може статись, що потім, з роками,

не буде й кого.

Упаде на нас кара, страшніша від божого суду,
І на рідній землі запанує навік чужина…»
Підписався — Петро Дорошенко.

І сумно всміхнувся на людях,

Бо він гетьманом був, а чекалася знову війна.
Він писав до коша, він просив у Сірка допомоги,
І читався той лист привселюдно,

і плакав тоді не один,

І орались шаблями тернисті військові дороги
На Черкаси і Умань, Ладижин і Чигирин.
Пам’ятай про Івана Сірка, його славу і долю,
І про те пам’ятай, як опісля запеклих боїв,
Поховавши полеглих,

він люд християнський з неволі

Аж до рідних степів з бісурменської Порти довів.
І сказав їм, що вільні обрати вітчизну і віру.
І скарати велів, коли покручі

в Крим потяглись,

Щоб навіки пішли у безпам’ятний вирій
І на голови наші не розплодились колись. ^*
Пам’ятай, що ми всі від землі,

та не рабського роду,

Що за волю колись наші предки отут полягли.
Пам’ятай Дорошенка, що так вболівав

за народом,

Але ним же платив яничарам, коли помогли!
Пам’ятай Пляшеву — наче пісню, умиту сльозою,
Пам’ятай, чий ти син,

і колись постояти зумій

За цю землю святу, як останній повстанець з косою,
Що один проти всенької шляхти

продовжував бій!

…Стільки втрачено дум,

стільки глини вчавилося в груди

І важких басаманів на зігнуті спини лягло —
Та лишились тобі ті дороги, яких не забути,
І над сивим Дніпром — почорніле чаїне крило.
Тиша.

Тиша така, наче вуха залиті

І на те язики, щоб облизувать губи сухі.
У прекрасному цьому, у тричі прекрасному світі
Маєш сам обирати й долати небиті шляхи.
Не живою водою — своєю землею затрусиш
Незагоєні рани, яких не лічив на війні.
Хай плюватимуть в серце всевладні

вгодовані душі,

Хай вийматимуть очі

безкарні, лукаві, дурні,

Хай ти все розгубив непростимого

чорного літа,

Хай непрохані думи допалять тебе в самоті, —
Але мусиш на світі так чесно

й запекло прожити,

Наче кинути шапку землі на могили святі.
Товариство! Громадо!

Отямся у цій колотнечі,

Бо як пам’ять покине і сила задурно стече,
То зіпреться на костур завзяття твоє молодече
І жебрацьку гармошку почепиш собі на плече!

***

____________________________________
^* Три тисячі з семи вирушили до Криму, бо мали там «статки та маєтки». Молоді козаки наздогнали і порубали їх за наказом Сірка, який по тому промовив: “Простіте нас, братове, а самі спіте тут до страшного суду господнього, ніж би мали в Криму поміж бісурменами розмножитися на наші християнські молодецькі голови, а на свою вічну без хрещення погибель».