IV. (Пам’яті колеґи по праці)
1.
Був не сам. Його м’язи вростали в людський огром,
допоки здіймали молот і пульсували напругою —
лиш тривало це доти, доки чув під ногами
ґрунт,
доки скроні валун не розтрощив
і серце не зупинилось.
2.
Взяли тіло, йшли мовчкома, слід у слід.
3.
Труд ще сходив із нього з якоюсь кривдою.
Були у сірих блузах, чобітьми болото місили.
Унаочнили, власне, все те,
що між нами й має скінчитись.
4.
Час його знагла завмер. У годинниках
без пружини
раптом зірвалися стрілки й упали назад, до нуля.
Протяв його білий камінь, в'ївся в його істоту
і виїв її настільки, що каменем стала
назавше.
5.
Хто ж одважить із неї камінь? Хто знов
розпросторить мислі
в скронях, що трісли, мов брила, — так лускає тиньк
на стіні.
Мовчки його поклали на плахту крем’янисту.
Прибігла зрозпачена жінка й зі школи двійко синів.
6.
Чи ж так? Чи гнів його вилитись має тільки
на інших?
Чи в ньому самому не визрівав
правдою і любов’ю?
Чи мають його як річ зужити нащадки
й позбавити змісту, що є головним і єдиним?
7.
І знову лупали камінь. Щеза вагонетка в квітах.
І знову струм електричний стіни тне в глибині…
Та взяв чоловік із собою
властиву структуру світу,
де вибух любові тим дужчий,
чим більший пече її гнів.
1956
© Переклад — Віктор Грабовський. Всі права застережені.