ПІСНЯ ПРО БЛИСК ВОДИ (фрагменти)
Ісус відповів їй і сказав: “Кожен,
хто воду цю п'є, буде прагнути знову;
а хто питиме воду, що Я йому дам,
не прагнутиме повік…"
(Ів., 4,13-14)
1. Над криницею в Сихемі
Глянь-но: лускою сріблястою рветься вода кваплива,
тремтить вагітністю глибінь
як зіниця, образ дна вловивши.
Все ж вода змучені очі твої омиває пестливо
щойно тінню розлогого листя обличчя сягає.
Джерело ж так далеко —
ті струджені очі є знак,
що ночі темні води спливали в словах молитви
(- неврожайність, неврожайність душ -)
а нині світло криниці пульсує тяжко в сльозах,
котрі — помислять сторонні — навіяв подих сну…
А тим часом —
криниця в очах твоїх відкрива лиш миготіння листя,
лускою збитої зелені м’яко встеляє лице
там — в глибині.
Джерело хіба ще далеко?
Адже в Тобі тремтить стільки люду,
проствітлених сяйвом Твоїх слів —
так води блиск освітлять зіниці…
Людей тих утомою й світлом вже знаєш.
2. Якщо розплющиш очі в товщі хвилі
Каміння по свіжій зливі прозоре — блищить,
від ніг перехожих оживаючи наче.
Вже близько вечір. Скільки ж люду проникне вглиб
дверей з грюкотом відкритих —
скільки розтане від світла в глибині вікон?
Вже вечір. Людська стіна раз-по-раз відкривається обличчям
мандрівним — потім вікна світло її переставлять
на інше місце, що поруч —
весь час то менша, то більша. Подібна.
Погляд з тьмави тії ще й не вирвиш. Добра.
А я тобі кажу, що то лишень погляд твій
так слабко людей розрізняє, що тонуть у хвилях неону.
Виказує власне їх те, що сховано завше найглибше
й що жоден не випалить пломінь.
А щойно заплющиш очі, простір знову стає повнішим
всупереч складнощам змісту — тиснуть люди пітьму, що є сил,
тамуючи в собі те благо,
котре — мовчки — в усіх у них забираєш,
котре — криком — трощиш на пил.
Ні, ні — це не тільки, звичайно, ви —
а якшо навіть ви,
то присутність ваша не тільки трива, ба й свідчить —
якщо б очі відкрити інакше,
відкрити інакше, ніж звично,
і не забути усього, чим наповнивсь відкритий погляд.
3. Мовлене при криниці жінкою на прощання
З цієї миті невіддя за мною замкнулось, як двері,
котрими ти ввійшов — пізнаючи все, чого я не знаю —
і мовчки стільки люду крізь мене спровадив
і дальніх шляхів — і вулиць, що в людях двигтять без краю.
4. Пізніше пригадування зустрічі
Так бачити в собі не смів жоден із нас. —
Він пізнавав інакше. Майже не звів очей.
Був сховком знання небаченим
— як блиском води криниця, що диха в лице.
Мав свічадо криничне… просвітлювало глибини.
Не бачив потреби виходити з себе чи зводити очі, щоб знати.
В собі бачив мене. Тримав мене в собі.
Був у мені легко
і соромом прискав у мені й помислом, стлумленим здавна.
Ніби в скронях моїх ритму торкався
і втому важезну зненацька здіймав у мені…
і стурбованість…
Простими були слова. Йшли біля мене, як вівці в отарі.
А в серці…зривалися в мені птахи, що в гніздах дрімали.
Весь був у моїм гріху, в моїй таємниці.
Скажи, це ж боліло — мусіло запліднити
(хвиля мислі спадає, як падає віко чавунне) —
Мовчиш — та нині вже знаю, назавше відкрита Словом —
що в Тобі тоді не дотерпіла розмірів справжніх.
Скажи… хтіла б на себе взяти любов той біль…
забрати в Тебе його і в себе як стрічку згорнути…
Запізно, вже кожен біль, що від Тебе вертає,
невдовзі стає любов’ю.
Ось де зміст! Ось де пізнане благо!
А Ти ж навіть не звів очей —
мовив зі мною тільки тамтими очима,
що їх студні відкрив блиск незглибим.
5. Розмови, проваджені Ним і люди зі стіни вечора
Так можуть мовити люди зі стіни вечора:
— Не думай, що ходиш сам. Товаришить тобі
таких, як я — змінених Твоїм промислом
У нас… так, Твоїм промислом у нас
ніби щепленням звичайним слова,
сяйнистим слова щепленням сіром —
таких, як я,
у темінь вкинутих розтоптаних зірок.
1950
© Переклад — Віктор Грабовський. Всі права застережені.