Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

БАЛАДА ПРО СНІГОВОГО ЛЕВА

…А коли шумовиння віхоли
день золотим язиком позлизував,
він з’явився білою втіхою,
білою втіхою, гей, та віхою
під ялинами на Підзамчі.
І малеча сміялася радісно-радісно:
— Самі зробили! Повірте, дядечку… —
І перехожі зупинялися , вражені:
– Ади! Лев зі знігу. —
І дівчинка неню питала несміло:
– Матусю, а він не гам-гам? —
і боязко-боязко, ніжно-ніжно
до білої гриви — пальчиком.

А коли причалапали сутінки
і день причаївся в будинках,
вікон жовтками блимаючи,
він лишився один.
І довго стояв у задумі
в холоднім ялиновім затишку,
ніби на щось чекаючи.
Принюхувався до неба,
до вітру, що спав під ялинами,
до снігу, що танув під лапами,
аж поки заснув…
І снилася левові казка:
гули в ній блакитні простори,
дзвеніло гаряче сонце
десь високо-високо в небі,
цвірінькав пісок під лапами…
А дні пробігали наввипередки!
Гей, а таки наввипередки.
І люди давно вже звикли
до білого лева зі снігу,
що бовванів та й біло…
І діти вже з ним не бавилися,
і зовсім не дивувалися,
що він мов живий — насправді! —
і зовсім-зовсім приручений.

Приручений, гей, приручений,
прирученний та приречений.

А вже лев не спав ночами!
А лев та й не спав ночами,
лиш грізно потрушував гривою,
лиш торгав ялицю лапами,
лиш марив піском розплавленим
і сонцем — щоби як жар!
Та сум огортав схуртечено
його дотліваюче серце,
і в очах крижаніла
лев’ячих
біла, мов зорі, печаль…
А потім він біг лісами,
а потім він мчав степами
геть од снігів холодних,
геть од вітрів голодних
в гарячий, пекельний світ!
Летів просто в спалах сонця,
летів, бо не міг без нього…
І люто сичала в жилах
горда лев’яча кров.
…Люди вгледіли, що його не стало,
і подумали: розтанув…

***

© Віктор Грабовський. Всі права застережені.