БІЛА ЦЕРКВА
Сьогодні я відмовляю славі,
та й взагалі —
з усіма жінками на “Ви”…
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім,
витрушуючи на всі боки геніїв нових,
а я собі стану на вершечку хисткого полум’я
любові твоєї, Біла Церкво моя,
і не ждатиму, ні, офіційного полудня —
босоногим світанком
так і залишуся тихо стоять.
А коли комсомольці шинного й студенти
сільгоспінституту,
а коли піонери і вчительство
обступлять мене, мов Ілька,
що гроші у шапці носить,
умовляючи взутись,
бо Рось, мовляв, тепер замілка,
шкарпетки тільки й замочиш, —
я скажу їм: стоятиму, як стою,
бо ж не репетую, а мовчки —
губами самими — виповідаю любов непоступну свою,
цілуючи теплий окраєць порога
батьківського.
Ти ж, Біла Церкво, мов та житня крумка,
що годує світи, а сама й не кумка.
Любов’ю твоєю живі океани!
Бо що те безмежжя, як Росі не стане?!
То ж чи можу не відмовити дурисвітці-славі,
вдивляючись в очі твої нелукаві?
Вдивляючись в очі твої правдиві,
що їх не заткала ще доля димом,
і сподіваюсь таки на краще,
на щось годяще, на щось путяще,
аж сам собі здаюся дитиною,
що за мамою скучила.
***
© Віктор Грабовський. Всі права застережені.