Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

ТРОХИ ЧИСТОЇ ФІЛОСОФІЇ

(За мотивами творів Й. В. Гете)

Коли я споглядаю дерево —
довершеність його форм, гру світла й тіней
у його кроні — то пташки мого серця сховок, —
то завше думаю, як точно воно поєднує в собі
генеалогію всього людства і окремої людини.
Чи це випадково?
А може, дерево бере нас на кпини?!
Ми здавна поклоняємося знанням,
хоч, як на мене, мислення завжди було цікавішим.
Але ж я не стану від того гіршим,
якщо зізнаюся в прихильності до споглядання?

Ще древні знали:
мислити і діяти,
діяти і мислити, — а люди ж усе міркували, —
ось результат усієї мудрості,
визнаної, але не завжди усвідомлюваної.

Саме так, до речі, живе дерево —
у гармонійному ширянні навіть тоді,
коли йому доводиться змагатися за місце під сонцем.
Не йдеться лише про ріст… Що? Хто це
твердить, що наші знання молоді?
Добродію, ви помиляєтесь найбільше,
бо допитуєтесь про зв’язок причини й дії,
геть-чисто забуваючи, що цей феномен — неподільний.

У мистецтві дерево — це ще й метафора.
Перепрошую, розкладати на складники?
Теж мені філософоприхильники!
Метафору хибно тлумачити можуть лиш ті,
хто гадає, що істина завжди на видноті,
сказати б, у натуральному вигляді…
Але ж таким робом геть виганяємо мистецтво
зі справдешньої його оболонки!
У якій же його знайдемо сфері? На якій оболоні?
Мистецтво, добродію, — не простецтво.
Прекрасне існує на світі розрізнено,
ходить між людьми нерозпізнане, —
душі байдужого воно чуже й безкорисне.
Лиш дух натхнення виявить його зв’язки:
і виростуть в каміння язики, і сосна заспіває —
ось воно, мистецтво.

Нема такого дерева — це кажу вам по щирості, —
якому не можна було б надати значимості.
Показавши його на певній віддалі…
Атож, усе дуже просто.
І це стосується всього живого —
навіть людської постаті.
Все, що зі мною було, що буде…
До цього дереву жодного діла.
Але якби навіть мені закортіло
нав’язувати йому себе,
то сміху було б — до небес.
Адже навіть ми, люди, чуємо лиш те, що нам зрозуміло.

Споглядаючи дерево, я усвідомлюю світ і себе.

***