Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

МИТУСІАНА

“Словутий співець Митуса”, якому свого часу
дехто приписував авторство “Слова”, —
історична особа, відома з Галицько-Волинського
літопису; скараний за досить загадкових обставин…

Заспів

Гей, розбита дорого!
Гей, горбата дорого!
Нащо зводишся марне у рабський поклін?
Ти ж своя споконвіку для зайд і ворогів,
ти — своя для чужинця на рідній землі.
Чом не станеш стіною, одвічна рабине,
не задушиш біду, ой скажену біду…
Чом плюндруєшся дурно, холопська святине,
та провадиш орду, гей, провадеш орду?
Нащо скнієш в багні, не згадаєш — чия ти?
На чиїй ти землі, на чиїх мозолях?..
Чом не рикнеш громів, не запрагнеш розплати?
Чом же вклякла
прокляттям
на тужних полях?!.

Проповідь

…А княжа ласка —
лиш красна казка…
Не про землю Руську князі наші дбають —
про скрині свої, вгодовані
золотом ляським і татарським, дбають.
Під Калкою-рікою своїх-таки зрадили,
під стольним Києвом кровних братів продали.
Громадою гидують,
прав споконвічних нас позбавляють,
холопів-ратаїв примучують…
То чи од князів нам захисту чекати
коли самі вони гірше могола-ката.
Бо княжа ласка —
лиш красна казка…
Та коли вам слово Митусине не миле, —
дослухайтеся мови струн журливих.
Коли ж і ся річ не всім під силу, —
дослухайтеся кроку воїв Данилових…
А найліпше було б нам, браття,
на патериці моїй заграти…
Мо’, хоч вона вам розкаже
про славу княжу.

…І сповідь

За плечима у мене не лантух зі скарбами княжими,
не лантух зі скарбами.
За плечима у мене рідна Русь та й бідою розіп’ята,
Русь, бідою розіп’ята.
А на грудях у мене ой не хрест, не спасіння богове,
не спасіння богове.
А на грудях у мене лиш цілунки мечів могольських,
ой мечів могольських.
А у шуї своїй я не ханів знак, не довірчий знак стискую,
та не знак довірчий.
Я у шуї своїй міцно стис білий камінь з-над Росі,
камінь з-над Росі.
А в десниці моїй тільки костур грабовий з Поділля,
патериця з Поділля.
А на спраглих моїх устах не чорніє роз’ятрений стогін,
не чорніє стогін.
А на зболених, спраглих устах та яріє багряна пісня,
лиш яріє пісня…
а у карих моїх очах та й не рабська німа впокора,
ой не рабська впокора.
А у карих моїх очах квітне віра у Русь прийдешню,
вічна віра в прийдешнє.

Пісня подорожньої патериці

…Та й по Руській землі,
та й по русій імлі…
Від Карпат до Дніпра
тільки чвари та страх,
та хрещаті шляхи
в пожарах, в пожарах.
Тільки плач гуслярів,
тільки гук дзвонарів,
тільки помста палюча
списами з-під брів.
Та й по Руській землі,
та й по русій імлі…
Б’ють на сполох боги
воєвод, королів.
Кров’ю сходять пісні
у ярмі нівіснім.
Продаються князі,
мов комонячий гній,
ой по Руській землі
та й по русій імлі…

Три монологи кам’яного розп’яття
з коментарями ворона і археолога

Перший

Я стою на перехресті доріг історії
сивим, прадавнім розп’яттям,
що втупило в простір
налиті мукою очі…
Полинним сумом припорошена земля
до ніг мені припала спрагло,
благаючи зашерхлими вустами
хоча б одну сльозу з моїх очей.
Її порепані, гарячі руки
в такій розпуці
простяглись до неба!
А материнський
прісносущий погляд
таким стражданням повниться!
А я… незнаним предком висічене з хмари,
я — вічний гнів на цьому перехресті.
Не знаючи ні сліз, ані страждання,
я — сивим горем тут, на перехресті,
суддя і свідок підлої наруги.
А світ, мов обездолений каліка,
чвала у безвість, у далекий смерк…
І я, плечем підперши мертве небо,
стою німим прокляттям світові і людям
на перехресті…

Другий, без опломбу

А віки минають,
а сил немає…
Кам’яне серце,
ох кам’яне —
кам’яне серце
болить мене.

Болить мене камінь,
болить мене кара,
у кожному грані
її примара.

За віщо, люди,
скажіть, за віщо
гризе мені груди
покара віща?
За що розіп’яли?
За що полишили?

Хитаються п’яно
сиві могили,
хитається сиво
прадавнє небо…
Й немає сили
в камінних ребрах…
Й нема сили
в руках камінних.
Не маю сина
собі на зміну…

Третій, і останній

Нестерпно порепалися груди мої,
і небо не дасть напитися…
Ох, невидющими стали очі мої,
на сонце не можу дивитися.
Ох, як важко мені, ой, як боляче…
Навіки будь проклятий, сонячний світе!
Ох, тисне мене, ой, пече…
Ой, жити…
хочеться…
вірити.

У народі гадають:
Ворон тільки тому і вважається
мудрим птахом,
що рідко каже правду…

Кар-р! Кайлували гору не день і не два…
Кар-р, та упала бруком кам’яна голова.
Кар-р, кайлували гору сім днів і ночей.
Люди мури поробили з її плечей.
Кар-р, кайлували гору місяць і три,
кар-р, заступили сонце мури жури.
Кар-р, кайлували гору чотири роки,
Кар-р, кам’яне черево ой та глибоке…
Кар-р, кайлували гору та цілий вік…
Аж видряпався до неба якийсь чоловік.
Кар-р, озирнувся хижо, зареготав
і довго гору ногами топтав.
Кар-р, і скотився камінь в камінний гріб…
Кар-р, кайлувався людям камінний грім.
…А того, юродивого, кар-р-р, а того, п’яного,
розіп’яли, кар-р! Розіп’яли…

Коментар археолога

Вражають розміри,
вражає варварська емоційність
розп’яття…
Збереглося порівняно добре.
(У вигнутім конвульсією тілі
ще відчувається
жива, несхитна сила,
а вперто зціплені закам’янілі губи
немов таять
невигасле прокляття).
Початок ХІІ століття…
Вплив візантійської культури безперечний.

***