ПАМ’ЯТІ БРАТА
Яка ж гірка ти, вулице Калинова,
о цій порі, коли хрипить земля
кросовками, що б’ють надривно вам
у нирки і в обличчя — звіддаля.
Так солодко забити безборонного,
в асфальт втоптавши
свій звірячий страх.
А чо’ він на дорозі нам вороною?!.
То ж каяття — ні в груддях, ні в ногах.
А ти ж цвіла їм так сяйнисто,
біло так!
І він же їм — кораблики пускав…
Ну, вбили ненароком…
Скільки діла там?
Якби хоч щупаки — сама луска!
О, Січеславе,
мого серця болю,
що з тебе стало?!
Як ти зміг отак
перевести свою козацьку долю
на юрмище злодюг
і посіпак?!
Як можна честь
в багно втоптати змолоду?
Це ж так, мов рідну матір
розтоптать?!
…Дрижить калина…
Тільки — не від холоду…
Вона боїться
Богуна впізнать.
***
© Віктор Грабовський. Всі права застережені.