Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

БАЛАДА КОХАННЯ

Петрові Перебийносу

Вона йому тремтіла, як сльоза,
і так прозоро заглядала в очі!
Він ніби їй нічого не сказав,
але ж насправді плакав серед ночі?
Вона йому навшпиньки — зачекай!
Аж руки заломила від нестями.
А він пишався, ніби Іван-чай,
і мовчкома всміхався пелюстками.
Вона йому все листя віддала,
вона його чекала і прощала…
А він собі поволі віддалявсь
із ночі в ніч, минаючи причали.
Такий літун — у морі нічкував!
Така русалка долю виглядала!
А він їй так нічо’ й не відказав
з усього, що йому заповідала.
Лиш зорі знають відстані секрет
і знає риба лиш де море глибше…
Але зустрівся їй старий поет,
який ночами білі вірші пише.
Він взяв її за руку і — повів
аж наш літун сховався поза хмари.
Поет ніколи не кохав повій,
отож — нарешті — сподобився пари!
Вербиченька — бо це була вона —
ішла несміло, їй щеміло тіло…
Ще десь далеко мріяла весна,
але радіти вже тепер хотілось.

***

© Віктор Грабовський. Всі права застережені.