ВЕЧІРКА
Пті про кво розмовляли при чарці,
ті — про когось іще, вже не пам-
я та you розмовляли про себе:
ах, чоран, ґадамер, бонфуа…
Що робити, Сократе? Писати
для прочанок тих путівники?
В честерфілдівськім жити фотелі,
відганяючи спогадів рій?
І коли вже не маєш поняття
ні куди, ні навіщо, ні з ким,
то яка вже різниця, як скоро,
довго, зовсім ніяк — ти живеш?
І якщо вже не випити зранку
й не курнути, то нащо тоді
прокидатися поруч з тобою,
трансцендентного прагнучи дна?
Що Д’Анунціо милий, коли вже
чиїсь кісточки кращі за ті,
що ти вздрів в італійськім музеї,
в зурбаранівській залі тоді?
А буває, як кляцнеш затвором
свого маґнуму-вальтеру-кольту,
аж посиплються мандавохи
з розоватих брабантських манжет!
А буває, життя, як цеберка,
повна стиглих вчорашніх помиїв,
а буває — як чарка цикути
під благбазівський огірок.
Ті спроквола іще промовляли
типу когось там ще вже не фам,
Ята й Юра мовляли про себе:
ах вчорась погойдав борода…
7.07.97.
© Ігор Бондар-Tерещенко. Всі права застережені.