Катерина КАЛИТКО

МАЛЯРОВІ

Полотно мого тіла розгорнеш на жухлій траві
І заллєш його сонцем, пахучим, як твоє волосся.
За горбами на обрії змієм ворушиться осінь,
Але літа ще стане на цей – на квітковий – наш вік.

І мазок за мазком, покладатимеш в серце стежки
І широкі шляхи, що тектимуть по тілі, як шрами.
Висихатиме фарба під серпня сухими вітрами…
…Ти – великий художник, я знаю. Бо досі ні з ким

не минали ці дні, наче змиги зірок у воді,
Щоб не шкода було їх руками виймати із річки.
У веселих очах – два суворі твої чоловічки.
Горло повне пісень. І відчинені двері у дім.

Я твоє полотно. Я себе випрядаю вночі,
Потім тчу себе. Ти
розгортаєш мене на колінах.
Лиш себе допиши (до творіння свого – половину),
Погасивши це сонце, як теплий оплавок свічі.

***

© Катерина Калитко. Всі права застережені.