* * *
Стривай. Дахи встромивши у небес
Розм’яклу плоть, ще передмістя спали,
Та йде світанок і жорстоко без
Вагань зриває з таєн покривала.
Стривай. І дихай, поки береги
Ще не зійшлися, поховавши ріки,
І тиша урочиста, наче гімн,
У темних клітках досвіткових вікон.
Ще мить – і золоті лабети тиш
Розіб’є день на мелодійні друзки.
Ти маєш світ. І ти ще поки спиш.
І час за склом пульсує, як галузка,
Що б’ється в шибку. Постривай лишень,
Візьми у пам’ять, сонну й важелезну,
Тремтячі білі плями черешень
На хвилі саду.
Темні краплі весен,
Які лишають шрами на серцях.
Стривай. Ще можна вірити, то вірмо.
Ще можна тихо пити із лиця
П’янкі прозорі світанкові вина.
Стривай. Вже скресла крига вікова,
Тремтить вода, як напівсонні вії.
На цім світанку пророста трава
Крізь наші крила, вгрузлі в амнезію.
***
© Катерина Калитко. Всі права застережені.