* * *
Я боялася так, що твій голос розчиниться в пам’яті,
Так боялась його проковтнути, мов кісточку з вишні,
Що просила у січня, як чорна жебрачка на паперті,
Щоби голос цей в серці моєму він золотом вишив.
Щоб далека присутність у серці гніздилася сторожко,
Щоби я підбирала її по краплинці вустами,
Щоби струмом по шкірі – з тобою й далеким так хороше…
… Я боялася так, що твій голос розчиниться в пам’яті…
Я півсвіту стискаю в долоні, мов танучу сніжку,
Срібний вітер між нами бринить по зчужілих містах.
Я відчую, як вкотре, завжди невимовно і ніжно
Наді мною зійде тінь обличчя твого золота.
***
© Катерина Калитко. Всі права застережені.