* * *
Досі чую сліди що з’їдає зелена вода
Не повіриш – вони не зникають ніколи я знаю
Ці розмови безглузді ці речення збились у зграю
Мить – і щезли у небі
І мружиться час у слідах
Тонко сивіє голос. Кругліше каміння на дні
Золотого мовчання що хвилями котить хвилини
І знайома ця плоть – осяйна і поступлива глина
І безсмертні сліди – чи ж належать і нині мені?
Імена відійдуть як пахуча осіння трава
Бо історія стебел – одвічна і вічна зникомість
Та співають сліди в коридорах досвітнього дому
Існування це тіло чи фреска чи врешті слова
Запливаючи в ніч звичайнісіньку темну й сиру
Чи в найменні своєму себе почуватимеш в’язнем
І твій погляд злетівши у небі густому зав’язне
А скоринки слідів полохливі птахи підберуть.
***
© Катерина Калитко. Всі права застережені.