Катерина КАЛИТКО

* * *

Перебравши стоси книжок з покоробленими сторінками
Вибрати ту одну, де могло би про тебе йтися
Твоє обличчя єдине зринає у сонній пам’яті
Яка, наче море камінчики, шліфує облич тисячу.

Я, може, тебе й не бачила, як годиться зблизька дивитись
Я, може, тебе й не чула, як слухають в храмі півчих.
Але тягнуся, як зернятко, що прагне з грунту до світу
Тобою повнюсь, як яблуко, що пізнього серпня спіє, чи

Як місяць, який повнішає. Пам’ять – чорна краплинка крові
Десь на споді світлого болю, коли тужиш за неуникним
Чи за тим, чого не було ще – як-от цієї любові –
Але точно знаєш, що буде. Коли ніч задмухує вікна

Я гортаю томик, де аркуші позлипалися від вологи
Вікової. Комусь не спалось теж.
Хтось писав ці рядки тремтливі
Вночі відходять буденні усі тривоги й перестороги
І світлі тіні минулого всідаються в узголів”ї

Так хто ти мені, далекий мій? Я вже бачила, я вже чула
Десь пульсацію твого світла. Пам’ять – наче в серці печатка
Це початок. Коло замкнулося. Знов народжують ймення вулиці
З-під землі проростає місто.
Світ будується нам спочатку.

***

© Катерина Калитко. Всі права застережені.