* * *
Я гортаю ці дні. Я вичитую з них тебе
Так, як хтось прочитав би самотні сліди на березі
І розчулене сонце, і простір міських небес
Випускають літати: птахи, літаки. По черзі
Урбаністика пише холодні свої казки
Для дорослих, наповнені звичними чудесами
Де себе відчуваєш не кимось, а чимсь таким,
Як незвична частинка міського цього ансамблю
Наче церква, що вічно будує себе сама
Піднімаючи камені мрією й Божим словом
Не страхаючись, що після сонця прийде пітьма
Бо немає умовностей – тільки мета будови
І звела би себе. А у місті була б весна
Гуркотіли трамваї. В хатах відчинялись вікна
Я б тебе восхваляла. Збирала б твої імена
Розпорошені світом.
І настав би тоді Великдень
І приходили б натовпи сірих міщан сумних
Витирали би чемно взуття своє десь при вході
І стояла би я, ще занурена в світлі сни,
В благодатні такі, що у всіх би спинився подих
І коли би дивилися люди на диво це
І молилися якось нестямно і трохи ніжно
Я просила б тебе, опустивши своє лице:
Посміхнися ж до мене, каменю мій наріжний…
***
© Катерина Калитко. Всі права застережені.