0100
Коли богів, поетів та командос
з орбіти скинуто на гостряки
руїн, що крають мозок на думки,
коли серця потрощено на гамуз,
майбутнє не вгадає й Нострадамус.
Та впалі з неба і самі з руки
на жереб кинуть зорі-мідяки,
ворожачи. Вслухаючись у гаму з
нот впертих крил симфонії вітрів,
що гне антени, наче бадилини.
Бо час настав, щоб кожен зрозумів,
що ми усі на дні ультрамарину —
лише анігіляція світів.
Тривалістю в одне життя людини.
***
© Олексій Кацай. Всі права застережені.