0001 0100
Слова, по вінця сповнені гіркоти,
у просторі осяянь та прозрінь
крізь рими мрій верлібром сновидінь
проточуються. І шепочуть всоте,
що треба будувати зорельоти
й пробудження здолавши височінь,
куйовдяться мозки земних створінь,
котрі згадали, що вони істоти —
як ці тварини, як оця трава —
космічні й тому достеменно вічні.
І вчинками стають усі слова,
і очі вже здіймаються над ніччю,
і ось, неначе чорна кропива,
усесвіт нам обпалює обличчя.
***
© Олексій Кацай. Всі права застережені.