* * *
Не питай «як довго?», не кажи «навіки»,
Бо зів’яло все те, що могло б рости,
Бо взялися мулом помілілі ріки,
Вимовиш «ніколи» — відлуна «прости».
Я чомусь не вірю у кохання вічне —
Все стає золою, що колись горить.
Почуття велике — почуття трагічне;
Дякую за вічність, що тривала мить,
Дякую за правду, дякую за друзів,
За красу, що з мудрих струменить очей,
За реальність дику здійснених ілюзій
Божевільних ранків, золотих ночей.
***
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.