ДОЩ
І знову — вже вкотре! —
всю ніч
про щось мурмоче
лінивий затяжний дощ.
Що йому хочеться
мені нагадати про мене,
лишити
в пам’яті моїй? Хіба
оцей — іноді превеселий,
а частіше понурий —
свідок
не завжди переконливий?
Наполегливо і так само,
він завжди мурмоче, що я
не повинен жити
самотньо.
Якщо ти любиш мене,
кохана,
ляж зі мною,
будь, як цей дощ, мені порятунком
від пересичення і нудьги, від само-
омани своєю байдужістю,
будь, як волога земля,
піддатлива і відкрита для щастя.
***
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.