Передмова

ПРО СЕБЕ З ДУМКОЮ ПРО ВСІХ

Кілька років тому Валерій Кикоть видав свою першу книгу, названу без будь-якої претензії, як на на мій погляд, аж надто просто “Вірші. Переклади”. Попри звичний для нинішніх скрутних часів невеликий тираж, вона не зосталася непоміченою. Природне прагнення до цілісної простоти світосприйняття, значимість власних пошуків свого — самостійного — місця у житті та й у поезії імпонували читачеві щирістю і безпосередністю почуттів. Можливо, цьому сприяло й те, що за плечима у молодого автора досить таки своєрідний життєвий шлях — військовий перекладач у країнах Африки, аспірант Київського університету, викладач у вузах Черкас, ділові подорожі по США та інших країнах. Він і тепер певним чином відірваний від України, бо вже більше року живе та працює в одній з країн Азії.

Місця й події, в яких ми залишили частку свого серця, залишають і нам свою міту. Не глянувши в очі смерті, чи можливо було б написати про зустріч із нею:

Хто відчував залізний холод
Від доторку її руки,
В очах у неї бачив голод —
Свої непрожиті роки.

У людини, яка хоча б мить постояла на межі між двома світами — життям і смертю — відкривається якесь інше, багатогранніше бачення; інший, просвітлений зір, крізь який, як через призму співчуття і співпереживань, світ проступає іншим. І цьому світові зайві штучні брязкальця метафор, переобтяженість образної системи. Поет не вразить карколомними образами — кожне слово точне і вивірене, на місці, несподіване і в той же час настільки природне, що сприймається відразу і беззастережно. Він впритул підходить до тієї простоти, вишуканої і гармонійної, яка підвладна не відразу і небагатьом.

Що ж, хай так, не втрапив я на свято
Через божу чи ворожу міть…
Треба власну душу розіп’яти,
Щоби душу іншу зрозуміть.
Скуштувати пута і отрути,
Йти босоніж на вугілля й шкло
В небесах холодних з Богом бути,
Щоб відчути рук земних тепло.

Легка зажура гармонійно поєднує особисте з наднаціональним, загальнолюдським. І, попри весь трагізм поетичного відкриття, поезія світла, не має фатальної приреченості. Саме це і є визначальною рисою всієї другої збірки Валерія Кикотя “Промені самотності”.

Самотність душі — це, зрештою, доля всіх митців. Але в збірці самотність — це аж ніяк не відокремлення від світу, це швидше каталізуючий засіб для його пізнання. Зрештою, самотній не лише автор, бо іноді, коли він аж трохи візується тією самотністю, як, приміром, у вірші “Десять переваг самотності”,самотні і тополі, що мокнуть за вікном, самотня верба у вірші “Осінь”.

Замерзли сльози у верби,
І чути ветрову розмову,
Аби душі затишку знову,
А серцю слів нових аби…

Усе довкола поета суголосне, співзвучне його душі, налаштовує на гармонійний лад. Експресія приглушених тонів, звуків прихована і лише зрідка зблискує крізь розважливість, вдумливість почуттів, і коли проривається її бунтівливе начало, проступає і відкритість, і ранимість поетової душі:

На гранях, на болючих зламах
Барвисте сяйво спектри понесуть.
Чини на власне щастя
вкотре замах
На зривах! — ось у чому суть.

Відомий французький письменник Андре Моруа якось зазначив, що манера письма письменника — це проекція його душі. Це повною мірою стосується і Валерія Кикотя. “Промені самотності” не лише знайомлять з глибоким і вразливим душевним світом автора, а й підводять читача до його розуміння, до усвідомлення самобутності в житті кожної людини кожного її дня, кожної ситуації, цінності людських почуттів, адже, як це не банально, а кожен з нас відкриває світ заново. І тому можна доповнити вислів Андре Моруа словами: “Світ очима поета — це ще одна проекція світу”.

Окремим розділом у книзі — переклади, які знайомлять з класиками американської поезії, багато з яких ще з періодичних видань встигли перекочувати в українські посібники з вивчення англійської мови та англомовної літератури. Невимовний подих вічно непізнаної краси природи і дива людського життя, філософське осмислення тієї ж його глибинної простоти і непересічність вічних цінностей — постають в авторському перекладі Валерія Кикотя. Цілком закономірно, що перекладач, коли є можливісь вільного вибору, тяжіє до поезій, співзвучних йому як поету, близьких йому як людині. Власне з віршами, обраними для перекладу, автора ріднять перш за все самопізнання і щире виповідання своїх переживань, настроїв, роздумів. Глибоке усвідомлення, відкриття себе в собі, в своєму слові — і чим простіше й виразніше, тим ближче до себе, а в підсумку — ближче й до Істини, до вболівання за долю всього людства. І недарма, звертаючись до Бога з “Молитвою”, В. Кикоть розпочинає її словами:

Крізь біль віків, криваву тишу й грози,
Кажу за себе з думкою про всіх…

Петро Скунць,
Лауреат Державної премії України
імені Т. Г. Шевченка