* * *
Цю знівечену ніч,
Таку нудну й нудотну,
І виплювати жаль,
І проковтнути зась, –
То значить, пліч-о-пліч
Іти нам відсьогодні
І ждать, що Бог подасть, –
А Богу – не до нас.
То ж час самим творить
Для себе перешкоди,
Самим себе дурить
Стодзвоном нагород
І роздавать дари:
Нічого вже не шкода,
Коли літа – з гори,
Як осінь – на город.
Там розбіжаться очі:
Такі дозрілі овочі,
Там все до праці зве:
Такий бур’ян буя.
А в знівечену ніч,
В її зіниці вовчі,
В те дзеркало криве
Ще встигну глянуть я.
***
© Вікторія Климентовська. Всі права застережені.