* * *
Жовтнева ожина
подекуди ще соковита,
ще навіть і квіти
з’являються часом на ній,
та не набереться
вже ягідок стільки, як літом:
посохли, зів’яли, пропали в пилюці брудній.
Летить павутиння, –
і множаться, довшають тіні.
От-от все затягне,
закриється зовсім дощем.
Остання, осіння
зітхає жовтнева ожина.
Чи ж так і кохання:
подекуди, інколи, ще?
При березі скраю
скромненько так догорає.
Ті вогники сині
вже не обпікають руки.
До нового раю
йдучи від старого сараю,
таке не збирають:
схилиться лінь за таким.
Незрима пружина
неначе підштовхує ззаду,
до нового линем,
від давнього губим ключі.
От тільки скажи не… –
та що вже тут можна сказати?
Жовтнева ожина
хвилину за нас відмовчить.
***
© Вікторія Климентовська. Всі права застережені.