* * *
Не зважаючи на
перекреслене навхрест майбутнє,
запізніле минуле, що так недоречно зрина,
щоб вкотре дорікнути
отим, що хотіла б забути,
на голодне сьогодні,
іду, не зважаючи на
ні на дощ, ні на сніг,
ні на синій вогонь, ні на глину,
ні на вбогий цей вік,
коли вже ненависна весна.
От діждусь, от доб’юсь,
от не згину, от зараз зустріну…
Лиш зачіпка одна,
що це все – не зважаючи на.
А воно заважає,
оте, на що я не зважаю,
а воно заїжджає,
хоч скільки малюю цеглин.
Чи ж признатись пора,
Що в мені уже тільки іржа є?
Тільки тіло розтлінне,
що потайки мріє про тлін.
І тоді ти приходиш
акордом тієї мелодії,
що не можна вгадати,
коли народилась вона
і куди нас заводить.
Так щось так настирливо сходить
і спішить розцвітати
отак –
не зважаючи на.
***
© Вікторія Климентовська. Всі права застережені.