* * *
Летять на землю груші, як з рогаток.
Скот вибрідає з куряви доріг.
Усохлий дуб, насупившись рогато,
червоний обрій настромив на ріг.
Стара дзвіниця й досі ловить ґави.
Серед мого колишнього двора
стоїть дівча, таке, як я, біляве,
очима світ у душу набира.
Мене веселий смуток заарканить.
Я задивлюсь на дівчинку чужу.
Невтримний час до білого паркану,
немов коня баского, прив'яжу.
Зайду у хату… озирнусь… притихну…
Час б'є копитом. Встигну, не біда.
Час б'є копитом. Я сказала – встигну!
Ось трохи відпочину – і гайда!
***
© Ліна Костенко. Всі права застережені.