* * *
Не варто вже журитися мені
Про що колись наснилось навесні.
Спаде мій жаль в лютневу заметіль,
Одплаче скрипка, затамує біль.
Далеко ти, але не в тому річ,
Колись у довгу вигадану ніч
У розпачі нестерпного плачу
Упало слово, але ти не чув…
То, може, краще вигадати дощ,
Тремтіння вікон, безум площ.
Спливе журба в потік бурхливий,
І, справді, стане легко так мені,
Як легко небу після зливи
Засвічувать зірок вогні.
І, як струну, натягнуть руки
Рядок — слова зірвуться в лет
В мою невигадану муку,
В твою далекість недолугу.
І попри чари всіх прикмет
Я чую відповідь, як мед:
“Я Вас люблю.” Настане мить,
Коли не треба й говорить.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.