* * *
Чіпляюся за виступи гори.
Навіщо? Просто вже не спиться.
А ніч журбою тихо догорить,
Сльозою зблисне в неба на повіці.
Я зависаю поміж — “не збулось”
і тим, “що сталося”, укотре.
Вже можна не піднятись. Скаже хтось:
“Не варто, бо життя коротке!”
Полегшає мені, чи навпаки?
Вже скаламучено минуле.
Зоря відмиється від мулу,
і день зійде від дотику руки.
А поки біль і протяги вночі
Безсоння заганяють в шори.
і вже нема для ніг опори,
і згасла зірка плаче на плечі.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.