* * *
Вдихаю я терпкий озон,
Поволі йду по ще нагрітих плитах.
Не оксамитовий сезон,
Але не літо. Мабуть, вже не літо.
На шворці тіпається день,
Немов його повісили сушити.
По бруку дріб, не дощ іде —
Горіхи падають, радіють діти.
І я колись, як той малюк,
Після дощу шукала скарб в калюжах,
І вперто сонце, як віслюк,
Тягнуло день на пругах своїх дужих.
Крізь окуляри дивосвіт
Ще барвінково заглядає в очі.
Та це не вічність — тільки мить.
І крук на мене дивиться пророчо.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.