* * *
Не закреслити…
Уява домалює
Щось жадане,
що сильніше нас.
Знову жовтень
душу відкоркує, —
Зазвучить осінній падеграс.
І вода надпита жовтолистом.
Задивись, замрійся і згориш
В тім вогні.
Я стознайомим містом
Забреду в придуманий Париж.
Де чиїсь обличчя випадкові
В течії крізь сітку дощову.
Вироста поезія з любові.
Так і я без неї не живу.
В цій осінній млосній дивовижі
Ще тепло і совість не шкребе.
Я отут понидію й допишу
Як у мріях зраджую тебе.
Хоч ніхто в рецензіях не лестив,
Вже мені від себе не втекти…
Туманіє долі перехрестя,
Де застигли осінь, час і ти…
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.