Лариса КОВАЛЬ

* * *

В світлі фар, ліхтарів
наша осінь вночі заблукала.
І в не зустрічі цій,
наче сльози, холодні дощі.
Я тобі напишу.
Я тебе все одно дочекаюсь,
щоб згоріти дотла
в мерехтінні твоєї свічі.

А сьогодні… Пробач!
Я шукаю жертовної втечі.
Час у вічність летить
водоспадом у Лету стрімку.
Я сама так хотіла,
в серпневій хисткій порожнечі
Я пізнала любов.
Я пізнала розлуку гірку.

Ти для мене відкрив
своє серце в червоних трояндах.
Я до тебе душею
у мріях своїх пригорнусь.
Обійдусь я без сліз,
не скажу я ніколи “Твоя”. Так!
Але вже у буденність
довіку тепер не вернусь.

Ти мене не питай!
Бо про що розкажу тобі, друже?
Я не б’юся крильми,
бо безкрилий за ґратами птах.
Ми берем із життя
все що кожен для себе заслужить.
А моя самота
вже давно прижилась в полинах.

***

© Лариса Коваль. Всі права застережені.