* * *
Усе поглинає час
він висмоктує кохання
він поглинає мене
мою віру залишаючи
біля дверей порожню оболонку
а за дверима твої кроки
парадокс душа під ковдрою
написана верлібром
не спалахує квіткою
а тіло у прямокутнику дверей
зависає пожмакане і кволе
перед фортецею твого обличчя
так хочеться стати місяцем
єдиним у світі і блукати
барвінковим променем
у спокусливій таїні
твоїх найдорожчих очей
воскреси мою наготу
відкрий закорковану амфору
щоб сто разів помирати
від невгамованої спраги
і тілесного болю
кроки стогін ліфта
тільки лишились слова
звичайні як протерті черевики
на зачовганій підлозі
біля дверей
до раю
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.