СОЛО
Сонно лунали звуки. Місцями – місцями – ще мі… – загрузали у полоні. І добре. Крикни у темряву – до води!
Озирнутися страшно. Чи й треба? Напевно, що ні. Орган сам себе заглушив. Він топить твій голос – так треба.
Ліниво заходить час. Припиняється мить шаленства. Але далі нуртує звук. Порожні двері – зайти нелегко.
Образами пахне осінь. І звуками ходжу по них. Закриваю чиїсь сірі очі. І молюся – щоб це не мої. Наступаю на клавішу – першу – і чується голос.
Це тільки початок. Не крикни. Ще крок. До початку…
***
© Марія Ковалик. Всі права застережені.