Костянтин КОВЕРЗНЄВ

ПЕРЕСПIВ

Я пам'ятаю, що був такий ранок, про який нiхто не згадує. Ось тепер i задоволення — не згадувати той ранок. Серце на межi каравану i здимiв у пустелю вiтер гарячої долонi. Я пригадую, що мав вiдчуття корисної синицi та сидiв на метеликовi. Хто з нас кого проковтнув? Ось тепер i задоволення — ловити себе в силець, продавати себе для радости i забороняти пригадуване. Той ранок був на моїй гiлцi деревом пустелi. Я ще пам'ятаю все, що не повинен згадувати. Твоя пам'ять гiрша за мою, бо вона не забуває нiчого. Пiдхоплює цю пiсню i спiває. Вiдтак виплюне два мої крильця, а з ними золотий берег i нiч на тому березi, холодну i займисту срiбним вогнем, а поруч — людей: чоловiкiв і жiнок, пiд камiнням сховає ящiрку, покладе пiд голову хвiст, око зробить самовладним, буде заколисувати мене в синицi i я захочу стрибати морем, до котрого з найближчої криницi цистернами возитимуть воду; а потiм вiзьме всiх синиць i потопить в озерi їхньої крови i скресне крига, бо так гаряче, як було того ранку, що його нiхто не згадує, не було нiколи.

***