Костянтин КОВЕРЗНЄВ

Наше прощання

листя заходить у гілку
очі ховають прощання
день не згадає нічого
білого понад себе
певно дитину навчали
жити довше краси і любови
але вчитель давно уже мертвий
і жінки розкручують пуповини
як пожежні гідранти
падають поруч мужі
безсилі від страху
людське серце бубнявіє
вибухає від милосердя
і несе усіх потяг
усіх нас несе ніби потяг
і вона дуже маленька
махає так пристрасно і відчайно
мені на прощання рукою
в якій ніби біла хустинка
і далебі я не знаю
хто навчив її
нестямно сміятись
і хто навчив листя
заходити в гілку

***

© Костянтин Коверзнєв. Всі права застережені.