Пантелеймон КУЛІШ

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

ПІСНЯ П'ЯТА. Дума третя

Увіходять у кімнату,
          В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
          Мов той жар, багату.

Ніби в Київських печерах,
          Темнувато в хаті.
Против лампи в злато-сріблах
          Образ пребагатий.

То була Пречиста Діва;
          На руках дитина:
До конця в високих співах
          Люба нам картина, —

До конця ж бо ми вповаєм
          На любов святую,
Що чудовним робить раєм
          Нашу жизнь земную.

Поза нею з божниками
          Всі боги й богині,
Під квітками й рушниками,
          Ледве-ледве мріли.

Темнота печерна розум
          Хмарою вкривала
І про щось недовідоме
          Серцю промовляла.

Аромат квіток травчатих
          З миррою зливався,
І куточок сей в палатах
          Церквою здавався.

І, мов їм обом небесні
          Святощі засяли,
Доня й неня безсловесні
          На коліна впали.

Образ чистоти земної
          Мовчки їм говорить,
Що він справді чудотворні
          Речі в серці творить.

«О Пречиста Діво — Нене! —
          Прорекла Маруся, —
Се зробила Ти, що в мене
          У гостях матуся.

Принеси ж іще одного
          Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
          Чесного, святого!

І коли Левку судила
          Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
          В глибокостях моря.

І його козакуваннє,
          Дивне всім лицарство,
Не лякало пліндруваннєм
          Темряве поганство;

Коли Ти мені судила
          В сих чертогах жити
І тому, що всяка віра
          Кориться, годити, —

Дай мені з Твоєї ласки,
          Світ йому відкрити,
Тихий мир у християнських
          Землях водворити!

Нехай віру перестане
          Побивати віра
І в омані не сконає
          Дивний сей невіра!»

Як струна д' струні на кобзі
          Стиха промовляє,
Так молитву чисту доні
          Мати доповняє:

«О небесная царице!
          Ти ще й не родилась,
Як звізда твоя на грішних
          Із небес дивилась,

І хоч материнські муки
          Ще в зачатті знала,
Та до нас пречисті руки
          З неба простирала.

І звізда твоя на землю
          Сяєвом спустилась
І на всю людську вселенну
          Сонцем засвітилась.

Ти сіяла, та й страдала,
          І тепер сіяєш:
Милосердєм благодатним
          З неба позираєш.

Подивися ж оком чистим
          В материну душу:
Що терпіла я, терпіти
          Наново не мушу!

Не життє, молю, не втіху,
          Смерть пошли нам тиху,
Дай замовкнути навіки
          В труднім серці лиху!»

***

Джерело: анонімний дописувач.