Оксана КУЦЕНКО

* * *

Вони цілувалися в парках, садах, у скверах.
Вони відчиняли двері, які не можна.

Вона була хижа і чорна, немов пантера.
Він був сонцесяйний і вічний, немов художник.

Вони розлучалися бути ночами разом,
У снах імена шепотіти, шукати долоней.

Він зранку голився тоді, як вона щоразу
Кудись поспішала вчитися — перший дзвоник.

Їх просто занесло у квітень вітрами, снігом,
Затемненням сонця, безвиході високостю…

Його зустрічала оселя дитячим сміхом.
До неї надвечір заходили чемні гості.

Він потім назвав це “гріхом”, а іще — “інтригою”.
Вона це назвала просто і сумно — “досвід”.

***

© Оксана Куценко. Всі права застережені.