* * *
Робиш мене чужою.
Так мені й треба.
Жили несуть, караючи, зречень ріки…
Знаю, ти сонце привітне, —
Пальці торкаєш деревам
І залишаєш далекими бути навіки.
Небо — цей океан прохолодно-прозорий
(солі у нім вистачає на двох і не більше) —
Може боїшся, ставатиме прісним морем,
Хлібом насущним, збіжжям?..
Чого ти боїшся?
Недо-весна приймає контрастні душі,
Править постави,
Триматися вчить статечно.
Знаю, стаю чужою і неминучою.
Брунькою,
Пуп’янком вибухо-
небезпечним.
***
© Оксана Куценко. Всі права застережені.