* * *
Ця завіяність в осінь —
тиша до хрускоту пальців.
Мовчимо.
Але коси бояться диму і смерті.
По заглибинах в мокрім піску,
по суцвіттях мольбертів
Пізнаємо цей час,
що малює завмерлих у вальсі.
Це так схоже на нього —
уперто і несамовито
Пролітати чужинцем
крізь наші жалі і спокути.
І лишатись під серцем
солодким ковточком отрути,
Пізнім щастям комахи —
у пазурцях втримати літо.
Те, що виросло в ньому —
у зморшках землі,
поміж стебел,
Поміж темних струмків,
що зітліють у перших завіях
… так нечутно,
як сивіють новонароджені змії,
Що повзуть з димарів
у вітрами розхристане небо.
***
© Оксана Куценко. Всі права застережені.